Місто закоханих

Дивовижі Самбора не обмежуються культовими спорудами, в одній із яких зберігаються мощі св. Валентина.

Майже на півдорозі від Львова до Карпат (у напрямку Турки), над берегом Дністра розкинулося старовинне галицьке місто Самбір. Найперше, задля чого варто приїхати сюди, – греко-католицький храм Різдва Пресвятої Богородиці. Саме тут зберігаються мощі св. Валентина – завдяки їм Самбір поступово набуває рис туристичного міста, до якого їдуть закохані не лише з України. Тутешній храм ніколи не був римо-католиць­ким, однак 1759 року, після того як останки мученика за віру Христову були викопані із землі цвинтаря Св. Прісцилли в Римі, Папа розпорядився передати їх Самбірсько-Перемиській єпархії, якій покровительствує цей небесний заступник. Є в тій культовій будівлі, що стоїть майже в центрі міста, ще одна святиня – чудотворна ікона Самбірської Божої Матері. Її помістили у храмі трохи раніше, після того, як у 1727 році впродовж дев’яти місяців вона плакала кривавими слізьми. Вдру­­ге з ікони засочилися сльози незадовго до початку Першої світової війни. Доля святині виявилася непростою: тривалий час вона перебувала поза церковними стінами і лише 1996-го, після реставрації, повернулася на своє місце.

Ратуша надземна й підземна

Міська ратуша не вражає розмірами – 110 сходинок до оглядового майданчика – не так і багато. За ясної погоди з її верху видно карпатські полонини – до них якихось 50 км. Утім, цікавішою виявилась інформація про самбірські підземелля, адже сама тільки ця будівля має їх аж три поверхи. У середньовіччі там були катівні, й один із підземних ходів вів просто до приміщення суду. Найдивніше, що катом у Самборі працював місцевий… аптекар, який у вільний від виготовлення ліків та панацей час рубав голови.

Від південного боку ратуші розпочинається вулиця Шевчен­­ка, ну, а під нею тягнеться головний підземний хід – на 30 км до Старого Самбора. Причому він був таким широким, що в ньому могли розминутися дві підводи. За легендою, ним у золотій кареті їхала австрійська принцеса чи королева, котра там і залишилась. За радянських часів сутерени було завалено.

Курбасівські місця

125 років тому в Самборі народився Лесь Курбас. Його бать­­ки – мандрівні актори Степан та Ванда Курбаси (сценічний псевдонім Яновичі) вели кочовий спосіб життя як учасники трупи єдиного на той час у Галичині українського театру «Руська бесіда». Актори жили за рахунок коштів, зібраних під час вистав, а зупинялися на нічліг або в помешканнях заможних городян, або в недорогих готелях. Тож під час гастролей «Руської бесіди» на сцені самбірського Народного дому Ван­­да мусила виступати вагітною, про що розповіла директор музею Леся Курбаса Любов Тепла. Сім’я зупинилась у невеличкому готелі – саме тут з’явився на світ майбутній геній українського театру, а відтак мати затрималася з немовлям на три з половиною місяці – була зима, тож лише згодом із малим хлоп­­чиком на руках вона наздогнала трупу в Чорткові. Утім, доля ще кілька разів закидала митця до Самбора – тут він складав іспит за чотири класи так званої нормальної школи. І вже в молодому віці знову побував у місті свого народження: на сцені того ж таки Народного дому у вересні 1912-го зіграв султана Гірея в «Марусі Богуславці» Михайла Старицького. Отож цілком логічно, що тепер на площі перед Народним домом стоїть бюст Леся Курбаса.

Курбасівський музей у Самборі з’явився завдяки добрій волі місцевого художника Вік­тора Сорокіна, у власності якого на початку 1990-х перебувала половина будівлі колишнього готелю – він безоплатно подарував її місту під цей культурний заклад, – експозицію відкрили для огляду 25 лютого 1993 року. Пов’язаних зі славетним режисером місць у Самборі може побільшати: Любові Теплій не так давно вдалось розшукати в архівах відомості про бабу-повитуху, завдяки якій з’явився на світ маленький Лесь. Це була полька Людвіга Сорувко, вона приймала пологи в заможних городянок. Відомо, що поховано її було в родинному гробівці – або в самому Самборі, або ж в одному з найближчих сіл, тож директорка музею має намір організувати експедицію, аби знайти цю могилу.

Єдина в Україні «Закопянка»

За якихось 50 м від музею Леся Курбаса є ще одна пам’ятка. Ошатна дерев’яна будівля, що вже саме собою рідкість, з ажурними різьбленнями та новенькою черепицею таки вирізняється з-поміж інших особняків. Зайшовши досередини, знайомлюся з господарем, точніше з директором Самбірської художньої школи Іваном Геричем. «Стиль, у якому зведено цей будинок, називається закопанський, або «закопянка». Близьким до нього є гуцульський», – пояснює педагог. «Закопянка» виникла наприкінці ХІХ – на початку 20-х років ХХ століття в польському курортному містечку Закопаному, це одне з відгалужень сецесії. Всі її зразки були дерев’яними віл­лами, тобто відпочинковими будинками. Архітектор проектував не лише приміщення, а й весь інтер’єр, навіть столове начиння. Свого часу це був популярний стиль, однак лише самбірська вілла Шафранського – так вона називалася до Другої світової війни – єдина в Україні зберегла автентичний вигляд.

«Важка бойківська ноша»

Самбір є найбільшим бойківським містом, хоча й розташований майже на межі цього етнографічного регіону, який охоплює середню частину Карпат між Лемківщиною та Гуцульщиною, а саме Воловецький, Міжгірський та Великоберезнянсь­кий райони на Закарпатті, Долинський – на Івано-Фран­ківщині, а також Сколівський, Турківський, Старосамбірський та південну частину Самбірського – на Львівщині. Це були такі бідні землі, що поляки тут навіть не селились, натомість селяни сплачували чинш зі своїх господарств. Їхній нехитрий побут можна побачити в музеї «Бойківщина». За слова­­ми завідувачки фондів, Ольги Білас, їхній культурний заклад створювали… двічі.

Вперше ідея відкрити його виникла в жовтні 1927 року в середовищі місцевих інтелігентів, серед яких був лікар, етнограф та археолог-аматор Володимир Кобільник, а також не менш відомі представники тодішнього освіченого кола Володимир Горкевич, Володимир Кордуба, Іван Филипчак, Антін Княжинський та ін. Кобільник організовував експедиції до навколишніх сіл, збираючи в тамтешніх жителів старі речі. Коли до нього приходили лікуватись бойки, вони оплачували послуги так само предметами старовини. Врешті, як любитель улітку він робив розкопки. Його консультантами були й один із найвидатніших українських археологів міжвоєнного періоду Ярослав Пастернак, й відомі польські науковці. Коли зібрана колекція перестала вміщатись у приватних помешканнях, кімнати під музей виділила швей­­на фабрика. Там було облаштовано відділи археології, палеонтології та етнографії. Провінційна колекція налічувала 36 тис. (!) експонатів.

Однак те, що толерувала Варшава, не сподобалось більшовикам – 1954 року збірку було розпорошено музеями Стрия, Львова й навіть Харкова, а частину експонатів «на згадку» забрали тонкі «поціновувачі мистецтва» з НКВД.

Музей відродився лише в 1990-х з ініціативи громадськості міста, зокрема Товариства імені Володимира Кобільника, і нині його фонди налічують 30 тис. експонатів без урахування бібліотечного. Є серед старожитностей і унікальні, наприклад, велика оліярниця – знайти її було надзвичайно складно, адже в селі вона могла бути тільки одна.

Околиці Самбора

Якщо ви вже оглянули Самбір і маєте в розпорядженні вільну годину-другу, то найкраще її присвятити селу Кульчиці, що розташоване за кілька кіломет­рів від райцентру. Річ не лише в курганах епохи ранньої брон­­зи (ІІІ тисячоліття до н.е.), які знайшли в тамтешніх околицях. За кількістю видатних земляків це село ще дасть фору деяким обласним центрам. Адже тут народились аж три гетьмани, найвідоміший із яких Петро Конашевич-Сагайдач­ний – у Кульчицях йому встановлено пам’ятник, діє його музей. Двоє інших – це Марко Жмайло та Павло Павлюк (Бут). Є па­м’ят­­ник і ще одному уродженцю села – героєві оборони Відня Юрію Кульчицькому. Тому самому, що відкрив у Відні першу кав’ярню й винайшов два найпопулярніші кавові рецепти: по-віденськи та з молоком.